Підгороднянський млин

Давно те було. Напали зайди жорстокі на мирну землю – хмара татарська на Україну посунула. Нікого не шкодували вороги, вбивали людей і палили все на своєму шляху, лишаючи по собі широкий слід попелястий. Стали проти тої вражої сили сміливі козаки, а серед них мужній отаман – сотник Балюх.

Неподалік від аулу, що над Дніпром широким, зав’язалася битва. Ця бійка була настільки жорстокою, що палало все. Навіть земля… Нічого живого не залишалося.

І раптом біля одної саки чотири манкурти напали на сміливця-отамана і здолали його. Відступав поранений отаман до будинку, відбиваючись, і вороги тим і скористалися. Запалили дах, вогонь швидко на стіни перекинувся, і, задоволені, зникли у куряві і диму бойовища.

Свідком тому був хлопчина. Підбіг до охопленого пожежею будинку, хотів врятувати сотника. Та у цю мить впали стіни на них обох, опалили жаром. З останніх сил витягав хлопчина пораненого воїна, хоч й сам обгорів. Сам же Балюх постраждав від вогню ще сильніше, ледь дихав.

Коли здолали козаки ворожу силу, ще розпашілі від битви, побачили, що з ними немає сміливого отамана, сотника Балюха.

Шукали серед вбитих – не знайшли. Шукали серед поранених – теж немає.

Стривожилися козаки, а один із побратимів раптом помчав туди, де палали саклі татарські. А всі інші – за ним.

Бачать козаки: біля велетня-козака якесь хлоп’я у червоних штанях і сап’янцях, поясом підперезане, тягне їхнього непритомного отамана від вогню подалі. Та допомогти козакові мале не в силах. Підбігли до них швиденько, возика прикотили, переклали свого побратима на воза і поїхали геть з попелища.

Біжить хлопчик за возиком, плаче, лопоче щось своєю мовою, та козаки його не розуміють.

Зупинився гурт на перепочинок, сіли їсти козаки. А хлопчик не йде від них, віддано слідує за тим, кого з вогню порятував. Нагодували козаки малого і запропонували: «Сідай на воза біля пораненого, з нами далі поїдеш».

Довго їхали, а хлопчик поряд був, допомагав та про себе чомусь нічого не мовив. Аж помітили козаки якось, що у малого живіт якось дивно погладшав. Та що в тому дивного: не чоловік то був, а дівчина молода.

«Зізнавайся, хто ти є?» – козаки питають.

«Роксоляна я, – відповідає. – А цей поранений – чоловік мій».

«Не гоже невінчаними дитя мати. Най ми вас одружимо, поки ти під серцем дитину носиш», – запропонували, а дівчина і згодилася.

Сам отаман, хоч і видужував, та був такий обгорілий і покалічений, що ані працювати не може, ані шаблі в руках більше не втримає. Дівчина ж його зір втрачала – обпекло їй очі жаром у пожежі.

Допомогли козаки подружжю, перш ніж далі на війну рушити. Побудували млин на березі ріки, де вітер постійно дме. І взимку, і влітку, сильніший чи слабший, а й на день не стихає.

Хай і покалічений був Балюх, а козаком себе до скону відчував. Збудував біля того млина вежу, щоб за степом широким наглядати – чи не їде раптом загін ворожий, або хмара війська чужого чорним крилом до їхньої землі знову дістати не намагається. Поставив козак на верхівці своєї вежі діжку з дьогтем, щоб запалити, як час прийде, про небезпеку сповістити. І не раз та вежа в нагоді ставала.

А дружина його дівчинку народила. Підростає красуня, вродлива така, що хоч із лиця воду пий. Від батька взяла колір шкіри білий, а пишні коси чорні, смолисті, як у матусі. Назвали доньку Оксаною.

Тече вода у річці, час минає. Скоро Оксані пару треба шукати. Працює млин, людей багато приїздить. І всі задивляються на її вроду, бо не було ні в кого такої краси, як у Балюшки молодої.

Хто б не їхав, зітхав потай: «Балюшка, мов богиня, вродлива, немає ніде такої краси».

Навіть батюшка погляд свій на молодій красуні зупиняв, та вона ввічливо йому відмовила. І козак, сміливець місцевий, до неї приїздив, заміж кликав, та теж відмову отримав.

Тривала війна, лилися сльози, збирала смерть жнива…

Їхав якось молодий козак до Новоселиці, аби зустрітися з пораненим товаришем, що там рани лікував, і зупинився біля млина. Попрохав води напитися.

Вийшла до нього Оксана і завмерла, серце її на голос козака відгукнулося. Та він нічого їй не сказав, лише за воду подякував і далі поїхав. А як вертався, знову на млин зазирнув, увесь час думав про молодицю зі шкірою білою і косами смолистими.

Знову попрохав води, щоб дівчину побачити, а тоді слово за слово, залишився козак на ночівлю. А де одна ніч та один день, там і ще один. Так і не поїхав далі козак, поки про весілля не зговорився з Балюхом та його дружиною.

Пішов поголос навколишніми селами, що мірошник Балюх свою доньку-красуню заміж віддає. Багато хто хотів на те свято прийти, щоб поглянути, кого ж Оксана обрала. Бо казали, ніби обранцем її став якийсь козак із Запоріжжя, що проїздом був у їхньому поселенні, яке місцеві мешканці називали Підгородня.

Спорожніли навколишні села, бо за деякий час зібрався ледь не весь люд у Підгородні на гучне весілля – нічого для своєї доньки Балюх не шкодував і радо частував гостей, щоб у його дитини доля щасливою була. Пишним був весільний бенкет, подарунків багато, а побажань щирих іще більше – любили щедрого і сміливого Балюха і його родину. Чесним і працьовитим був мірошник, нікого не дурив і зайвого з людей не брав.

Та коли поночіло, свято було в самому розпалі і ніхто не чекав підступу, налетіли озброєні вершники – чи то манкурти, чи то татари, чи то свої грабіжники-перевертні, що про весілля теж дізналися. Обернулося свято різаниною, а тоді битвою лютою, бо вражині люди вільні завжди відсіч дадуть, хай і застали їх зненацька.

Впивалися у тіла неозброєних людей стріли, дзвеніли шаблі, викресаючи іскри у темряві. Билися, як могли, та вороги були сильніші.

Лихий морок сповив землю, та раптом спалахнуло багаття на вежі, відчайдушно на допомогу кличучи. Не минула літня ніч коротка, коли заспівали шаблі козацькі, бо з Новоселиці і Спаського примчали козацькі загони, полум’я на вежі вгледівши.

Побили, відігнали козаки ворожих нападників у степ, де ті й загубилися. І як на світ благословлялося, тиша настала.

Багато полягло на тому святі кривавому. Шукали живих серед мертвих, але не завжди знаходили. Навіть Оксана і її наречений зранені були, та, на щастя, живі.

«А де ж наш Балюх?» – непокоїлися і козаки, і селяни.

Мовила бабця стара: «Кому судилося у полум’ї згинути, того ні вода, ні шабля не візьмуть. Шукайте його на згарищі».

Обійшли всі подвір’я, над якими дим курився, лихим знаком так спорожнілі оселі позначаючи, – не знайшли. А тоді піднялися на вежу і побачили Балюха мертвого. Чи то такий зранений і слабкий був, чи то з необережності, та коли підпалював він діжку з дьогтем, сам того вогню торкнувся і згорів. Сам знаком був і закликом на допомогу, тому руде полум’я тої ночі таким злим здалеку видавалося.

І скільки не шукали Роксоляну, кохану Балюха, теж не знайшли. Разом пішли вони з життя – як по життю, за руки тримаючись, ішли.

Посумували козаки, пом’янули свого побратима, бо хто козаком був і рідну землю від ворогів захищав, назавжди козаком залишиться. Хтось додому повернувся, хтось на війну подався, хтось на Запоріжжя.

Тривало життя, дув вітер, крутив відбудований млин. Не перевівся рід Балюха, як і пам’ять про нього не стерлася. А на кордоні зі степом багато веж збудували, щоб сторожкими вогнями про наближення ворогів попереджати, і завжди на такій вежі сторожа стояла – і вдень, і вночі.

А млин той у Підгородні ще довго був. Дме вітер, крутиться млин, сиплеться борошно… Бо війна минає, а коли є хліб, то буде мир і буде перемога.

Розповів Анатолій ХУДОКОН.
Записала Наталія ДЕВ’ЯТКО, член Національної Спілки письменників України.

silskinovyny.com

daitona aitomatic seiko replica bentley fly chronograph difference between original and replica jacob watch sale jack bauer luxury watch tourbillion large watches best replica rolex at grand bazaar ldies pink oyster best replica rolex watches world time luxury watches online top rated replica watches site petaling street to high quality fake watches reddit sites what does stand in replica aaa watches monaco calibre

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.