Давно те було. Напали зайди жорстокі на мирну землю – хмара татарська на Україну посунула. Нікого не шкодували вороги, вбивали людей і палили все на своєму шляху, лишаючи по собі широкий слід попелястий. Стали проти тої вражої сили сміливі козаки, а серед них мужній отаман – сотник Балюх.
Неподалік від аулу, що над Дніпром широким, зав’язалася битва. Ця бійка була настільки жорстокою, що палало все. Навіть земля… Нічого живого не залишалося.
І раптом біля одної саки чотири манкурти напали на сміливця-отамана і здолали його. Відступав поранений отаман до будинку, відбиваючись, і вороги тим і скористалися. Запалили дах, вогонь швидко на стіни перекинувся, і, задоволені, зникли у куряві і диму бойовища.
Свідком тому був хлопчина. Підбіг до охопленого пожежею будинку, хотів врятувати сотника. Та у цю мить впали стіни на них обох, опалили жаром. З останніх сил витягав хлопчина пораненого воїна, хоч й сам обгорів. Сам же Балюх постраждав від вогню ще сильніше, ледь дихав.
Коли здолали козаки ворожу силу, ще розпашілі від битви, побачили, що з ними немає сміливого отамана, сотника Балюха.
Шукали серед вбитих – не знайшли. Шукали серед поранених – теж немає.
Стривожилися козаки, а один із побратимів раптом помчав туди, де палали саклі татарські. А всі інші – за ним.
Бачать козаки: біля велетня-козака якесь хлоп’я у червоних штанях і сап’янцях, поясом підперезане, тягне їхнього непритомного отамана від вогню подалі. Та допомогти козакові мале не в силах. Підбігли до них швиденько, возика прикотили, переклали свого побратима на воза і поїхали геть з попелища.
Біжить хлопчик за возиком, плаче, лопоче щось своєю мовою, та козаки його не розуміють.
Зупинився гурт на перепочинок, сіли їсти козаки. А хлопчик не йде від них, віддано слідує за тим, кого з вогню порятував. Нагодували козаки малого і запропонували: «Сідай на воза біля пораненого, з нами далі поїдеш».
Довго їхали, а хлопчик поряд був, допомагав та про себе чомусь нічого не мовив. Аж помітили козаки якось, що у малого живіт якось дивно погладшав. Та що в тому дивного: не чоловік то був, а дівчина молода.
«Зізнавайся, хто ти є?» – козаки питають.
«Роксоляна я, – відповідає. – А цей поранений – чоловік мій».
«Не гоже невінчаними дитя мати. Най ми вас одружимо, поки ти під серцем дитину носиш», – запропонували, а дівчина і згодилася.
Сам отаман, хоч і видужував, та був такий обгорілий і покалічений, що ані працювати не може, ані шаблі в руках більше не втримає. Дівчина ж його зір втрачала – обпекло їй очі жаром у пожежі.
Допомогли козаки подружжю, перш ніж далі на війну рушити. Побудували млин на березі ріки, де вітер постійно дме. І взимку, і влітку, сильніший чи слабший, а й на день не стихає.
Хай і покалічений був Балюх, а козаком себе до скону відчував. Збудував біля того млина вежу, щоб за степом широким наглядати – чи не їде раптом загін ворожий, або хмара війська чужого чорним крилом до їхньої землі знову дістати не намагається. Поставив козак на верхівці своєї вежі діжку з дьогтем, щоб запалити, як час прийде, про небезпеку сповістити. І не раз та вежа в нагоді ставала.
А дружина його дівчинку народила. Підростає красуня, вродлива така, що хоч із лиця воду пий. Від батька взяла колір шкіри білий, а пишні коси чорні, смолисті, як у матусі. Назвали доньку Оксаною.
Тече вода у річці, час минає. Скоро Оксані пару треба шукати. Працює млин, людей багато приїздить. І всі задивляються на її вроду, бо не було ні в кого такої краси, як у Балюшки молодої.
Хто б не їхав, зітхав потай: «Балюшка, мов богиня, вродлива, немає ніде такої краси».
Навіть батюшка погляд свій на молодій красуні зупиняв, та вона ввічливо йому відмовила. І козак, сміливець місцевий, до неї приїздив, заміж кликав, та теж відмову отримав.
Тривала війна, лилися сльози, збирала смерть жнива…
Їхав якось молодий козак до Новоселиці, аби зустрітися з пораненим товаришем, що там рани лікував, і зупинився біля млина. Попрохав води напитися.
Вийшла до нього Оксана і завмерла, серце її на голос козака відгукнулося. Та він нічого їй не сказав, лише за воду подякував і далі поїхав. А як вертався, знову на млин зазирнув, увесь час думав про молодицю зі шкірою білою і косами смолистими.
Знову попрохав води, щоб дівчину побачити, а тоді слово за слово, залишився козак на ночівлю. А де одна ніч та один день, там і ще один. Так і не поїхав далі козак, поки про весілля не зговорився з Балюхом та його дружиною.
Пішов поголос навколишніми селами, що мірошник Балюх свою доньку-красуню заміж віддає. Багато хто хотів на те свято прийти, щоб поглянути, кого ж Оксана обрала. Бо казали, ніби обранцем її став якийсь козак із Запоріжжя, що проїздом був у їхньому поселенні, яке місцеві мешканці називали Підгородня.
Спорожніли навколишні села, бо за деякий час зібрався ледь не весь люд у Підгородні на гучне весілля – нічого для своєї доньки Балюх не шкодував і радо частував гостей, щоб у його дитини доля щасливою була. Пишним був весільний бенкет, подарунків багато, а побажань щирих іще більше – любили щедрого і сміливого Балюха і його родину. Чесним і працьовитим був мірошник, нікого не дурив і зайвого з людей не брав.
Та коли поночіло, свято було в самому розпалі і ніхто не чекав підступу, налетіли озброєні вершники – чи то манкурти, чи то татари, чи то свої грабіжники-перевертні, що про весілля теж дізналися. Обернулося свято різаниною, а тоді битвою лютою, бо вражині люди вільні завжди відсіч дадуть, хай і застали їх зненацька.
Впивалися у тіла неозброєних людей стріли, дзвеніли шаблі, викресаючи іскри у темряві. Билися, як могли, та вороги були сильніші.
Лихий морок сповив землю, та раптом спалахнуло багаття на вежі, відчайдушно на допомогу кличучи. Не минула літня ніч коротка, коли заспівали шаблі козацькі, бо з Новоселиці і Спаського примчали козацькі загони, полум’я на вежі вгледівши.
Побили, відігнали козаки ворожих нападників у степ, де ті й загубилися. І як на світ благословлялося, тиша настала.
Багато полягло на тому святі кривавому. Шукали живих серед мертвих, але не завжди знаходили. Навіть Оксана і її наречений зранені були, та, на щастя, живі.
«А де ж наш Балюх?» – непокоїлися і козаки, і селяни.
Мовила бабця стара: «Кому судилося у полум’ї згинути, того ні вода, ні шабля не візьмуть. Шукайте його на згарищі».
Обійшли всі подвір’я, над якими дим курився, лихим знаком так спорожнілі оселі позначаючи, – не знайшли. А тоді піднялися на вежу і побачили Балюха мертвого. Чи то такий зранений і слабкий був, чи то з необережності, та коли підпалював він діжку з дьогтем, сам того вогню торкнувся і згорів. Сам знаком був і закликом на допомогу, тому руде полум’я тої ночі таким злим здалеку видавалося.
І скільки не шукали Роксоляну, кохану Балюха, теж не знайшли. Разом пішли вони з життя – як по життю, за руки тримаючись, ішли.
Посумували козаки, пом’янули свого побратима, бо хто козаком був і рідну землю від ворогів захищав, назавжди козаком залишиться. Хтось додому повернувся, хтось на війну подався, хтось на Запоріжжя.
Тривало життя, дув вітер, крутив відбудований млин. Не перевівся рід Балюха, як і пам’ять про нього не стерлася. А на кордоні зі степом багато веж збудували, щоб сторожкими вогнями про наближення ворогів попереджати, і завжди на такій вежі сторожа стояла – і вдень, і вночі.
А млин той у Підгородні ще довго був. Дме вітер, крутиться млин, сиплеться борошно… Бо війна минає, а коли є хліб, то буде мир і буде перемога.
Розповів Анатолій ХУДОКОН.
Записала Наталія ДЕВ’ЯТКО, член Національної Спілки письменників України.